Авторизация
Логін:
Пароль:
 
Запамятати мене
Забули пароль?

Зимова мандрiвка у Карпати

27 лютого 2011 -

Зимова мандрівка у Карпати (ФОТО)

Сходження на Піп Іван Мармароський
Сходження на Піп Іван Мармароський

«Ми збираємося у Карпати на місяць» - сказали хлопці наприкінці листопада. На питання: що там робити? – відповіли, що збираються купити сноуборди. Й спокушали нас життям у колибі, катанням на сноубордах, сходженням на Піп Іван Мармароський та прогулянками україно-румунським кордоном. Ми здалися. Щоправда, запланували піти не на місяць, а на тиждень.

І купили не сноуборд, а сноублейди (короткі лижі «для чайників»). Прикупили також класні лижні куртки. Пошили другий шар для нашого з чоловіком літнього намету. Пошили ж компресійний чохол для спальника. З металевих стінок системного блоку чоловік зробив снігоступи. Дістали навіть газову горілку із газовим балоном. Ніколи ще ми не були настільки добре підготовленими до походу. Я рахувала дні до від’їзду. Нарешті, день Х настав. Швидкий поїзд помчав нас – вісьмох туристів-авантюристів – у ніч і на Захід.

27 грудня. Початок

Ранок почався зі скандалу. Ми здали лише сім комплектів постільної білизни. Провідниця вимагала восьмий. Жорік, виявляється, спав без білизни. Куди подівся запакований комплект – невідомо. Провідниця вимагала 30 грн. Після довгих переговорів на підвищених тонах їй все-таки дали ці гроші. Щоб відчепилася. На пероні Ворохти вирішили, що вона просто збивала бабки. Тут же підійшов дядечко, запропонував підвезти до Буковеля. Ми спитали: а до Рахова? Точніше, до села Ділового? Дядечко погодився за 200 грн. з усієї компанії.
s640x480.jpg
У Рахові хлопці закупили харчів (ми з чоловіком, виявляється, єдині, хто затарився ще з дому). А також – теплих в’язаних шкарпеток. Смачно поїли в шикарному кафе «У Юліана». Шикарне воно за смаком їжі та цінами. Інтер’єр – радянська їдальня. Але ж як готують!

Водій попросив накинути йому 50 грн. за те, що чекав нас. Довіз до центру Ділового. Ми залишили Жорика з речами (у нього всеодно не було жодних документів – менти паспорт відібрали). Самі пішли реєструватися у прикордонників. Адже ми збиралися піднятися просто на кордон із Румунією.

Прикордонники реєструвати спершу не хотіли. Казали: треба було за три дні послати телеграму до головного прикордонного управління (чи як воно там називається) у Мукачеві. Озброївшись різними журналістськими кивами, у наступ пішов Віталік. Ми чекали більше двох годин. В результаті телефонних переговорів із Мукачевом та просто теревенів за життя із місцевим начальником, дозвіл Віталік таки отримав. Останній перекус у місцевому кафе – і виходимо з Ділового. Уздовж річки, повз лісопилку та мармуровий кар’єр. Йшли до темна. Тобто, години дві з половиною. Дорога була прямою, а не вгору. Вперше за всі наші походи я відчувала себе повноцінною людиною. А не нещастям, що плететься в кінці і не думає ні про що, окрім привалу. Ще б пак. У моєму наплічнику – лише зміна одежі, легкий спальник й дрібниці типу аптечки. Все інше, в тому числі їжа та намет – у чоловіка. А у кожного з хлопців – усе, що треба для походу, плюс харчів на два тижні, плюс сноуборд разом зі взуттям для нього. А важить він як ще один повний наплічник.
33332.jpg
Коротше, у мене була безперечна перевага. І я насолоджувалася легкістю, з якою йшла попереду колони.

У сутінках натрапили на дерев’яну вишку. Для чого вона була побудована, на зрозуміли. Можливо, для мисливства, можливо – ще для чогось. Розвести багаття не вдалося. Поїли залишки цивілізованої їжі, взятої з дому. Попили холодної води. На підлозі вишки вміщалося рівно вісім чоловік. Ані сантиметру зайвого не було. Тому наплічники вивісили «за борт». Знизу усе це діло скидалося на велетенський кошик для повітряної кулі із наплічниками-баластом. Стомлені, ми поснули під сильний шум ріки.

28 грудня. Дорога

Прокинулися – не холодні, але досить голодні. Пожували – хто бутерброди, хто шоколад. У нас було два варених яйця. Бачили коли-небудь промерзлі наскрізь яйця? Я таке побачила вперше. Білок, виявляється, у яйця не суцільний. А шарами. Між ними – волога (у моєму випадку – лід). У жовтку теж кришталики льоду. Перш, ніж прожувати, треба потримати шматочок яйця у роті. Інакше воно хрумтить, і таке враження, що їси яйце з піском.
00075bbz.jpg
Дорога все ще була прямою, із ледь помітним нахилом догори. Все частіше доводилося перестрибувати ручаї, іноді досить широкі. Потім сама дорога перетворилася на ручай, з якого стирчали купи каміння. Складалося враження, що ми підіймаємося не дорогою, а річкою. Якщо вона така взимку, страшно подумати, що тут відбувається навесні чи влітку під час дощів.

Підйом ставав усе крутішим, стрибати камінням – усе важче. Ми знаходилися в ущелині між горами. Ріка вужчала, доки не перетворилася на водоспад. Нам треба було перебратися на інший берег. Одразу під водоспадом височило каміння. Ним можна було б перейти потік. Проте, воно було обледеніле, виглядало небезпечно. Краще було б перейти убрід. Доки думали, роззуватися чи ні, Олексій пошльопав водою, не роззуваючись. Робити нема чого, пошльопали й ми. Так, ноги стали вологими – але в черевиках не хлюпало. А коли йдеш, тобі досить тепло для того, аби не захворіти.

Через деякий час вийшли на галявину з колибою. Там було пару ліжок, металева плита і навіть дрова. Спершу вирішили трохи відпочити. Потім – пообідати. Ну й підсушитися, звісно. Провисіли в тій колибі більше двох годин. Дорогоцінних годин короткого зимового дня. Вирушили далі аж о другій. До сутінок залишалося всього нічого. Але й цього часу виявилося забагато. Моя гордість із приводу «повноцінності» танула з кожним кроком. Іншим було ще гірше. Іще не почало сутеніти, як ми стали придивлятися місце для ночівлі. На декілька хвилин визирнуло передзахідне сонце. Ми якраз зупинилися біля струмка у місці із непоганим обзором. Було красиво. Іще один перехід – і хлопці знаходять підходящу для табору галявину на схилі гори.
55544.jpg
Я сильно втомилася. Залізла у два спальники і не вилазила, доки не розпалили вогонь. Тільки-но розпалили, життя почало налагоджуватися. І стало зовсім добре, коли зварили вечерю. Потім хотілося спати. Але не хотілося розходитися від ватри. Ми з чоловіком зробили надзусилля, полізли у свій намет. Хлопці полягали на каремати, спальники накрили – хто плащ-наметом, хто клейонкою. Щоб не намокли, якщо вночі піде сніг.

Нам пощастило – ніч була не дуже холодною. Не більше за -12 за Цельсієм.

29 грудня. Белое безмолвие

Ранок розпочався із чийогось кашлю. І слів Олексія: «А це що за замет? Це що, Жорік?!» Снігом хлопців таки притрусило.

Усі дружно привітали Льошу із днем народження. Звичайні ранкові приготування, чай нашвидкуруч – і вперед.

Це був найгірший день цієї епопеї. І взагалі, найгірший день за багато-багато місяців.
456640x480.jpg
Снігу – по коліно. Туман. Точніше, не туман, а хмари (ми забралися уже досить високо, щоб опинитися у низьких хмарах). Геть нічого не видно. Лише кілька метрів дороги попереду. І сніг. Всюдисутній, однотонний, нав’язливий та набридлий сніг. Дорога йде весь час угору. Сказитися можна. Ідеш – дихати нема чим, піт ллється ручаями. Зупинишся – одразу замерзаєш. Хочеться пити. П’єш – у шлунку булькає, нудить. Хтось живе від зарплати до зарплати. Ми – від привалу до привалу. «Падаєм» - магічне слово, якого чекаєш, як манни небесної. Падаєш, заплющуєш очі. Провалюєшся – чи то в дрімоту, чи то в забуття. Ненадовго. Доки не стане холодно. Потім – мучительне повернення до дійсності. Розплющуєш очі. Сніг. Сніг, туман і шматочок дороги. Відсутні обличчя товаришів. «Ну що, пішли?..» І розумієш, що треба йти. І не можеш себе змусити встати. Так тут і гинуть – воля підводить.

...І в мене почалася істерика. Звісно, я не билася головою об смереки. Не кидалася з обриву. Але мені не треба було нікому нічого доводити – і собі теж, - я вже побувала в горах, пертися хтозна куди хтозна скільки не було ані сил, ані бажання. Тихенько сказала чоловікові: пішли вниз. Він не погодився. На наступному привалі сказала ще раз. Дістала чоловіка, він сказав: іди, куди хочеш. Я відповіла, що піду, якщо Олексій дозволить (як найбільш досвідчений, і взагалі нібито старший нашої групи). Олексій, ясно, не дозволив. Я спробувала було внести «разброд и шатания» і підговорити на втечу Жорика. Йому, з незвички, було дуже важко. І здавалося, усе це вкрай не подобалося. Проте, Льоша сказав, що коли повертатися, то всім разом. А про те, щоб усі разом поверталися, не могло бути й мови. Це я розуміла й сама. Довелося терпіти. Терпіти. Терпіти.
gori9.jpg
А потім ми вийшли з лісу на вузький перешийок між двома горами. Дув неймовірної сили вітер. Сховатися нема де. Сутеніло. Ми з жахом зрозуміли, що доведеться ночувати прямо тут. А що таке ночувати на хребті, ми вже проходили минулого року. Не розбираючи дороги у суцільному тумані, пішли просто вперед. Зі слабкою надією знайти хоч якийсь прилисток. Доки не зовсім стемніло. Це я пам’ятаю уже погано. Крізь вітер чуються якісь слова. «Що-що?» - «Олексій побачив колибу». Нарешті і я бачу колибу. До неї треба трішечки піднятися угору. Падаю за кілька метрів від порогу. Не можу підвестися. Всі уже всередині. А я лежу на снігу. Поворухнутися немає сил. Думаю: ось зараз. Зараз встану. І не встаю. Нарешті з колиби виходить чоловік. Тягне мене за виворот, пару разів штовхає ногами: «Вставай!». Встаю – від образи, що мене штовхають ногами.

Колиба маленька, але класна. П’ять ліжок, стіл із лавкою, пічка, полиці. Валюся на одне із ліжок, закутуюсь у спальники – і засинаю. Прокидаюся, бо мене будить чоловік. Кличе їсти. Пічка палає. Хлопці у захваті. Дійсно: нам пощастило. Казково пощастило. Не колиба, а скарб. Особливо зважаючи на те, що були усі шанси ночувати на хребті у заметі.

Той вечір ми присвятили насолоді. Теплом, гарячою їжею, сухими речами. І заснули – рано, під приємне потріскування дров у печі.
gori88.jpg
30 грудня. Подвиг абсурду

В теплі й добрі проспали весь ранок. Прокинувшись, злякалися, що вже надто пізно. Пічку розпалювати не стали. Не поснідавши, пішли далі. Туман трохи розвіявся, але не зовсім. Через півгодини ходу дорога пішла круто вниз. Праворуч і вниз біліла нібито полонина. Попереду й трохи ліворуч височіла гора. Хлопці, що були тут влітку, не признали у ній Піп Івана. Проте, дорогою униз іти точно не треба було. Олексій прийняв рішення підійматися просто на гору ліворуч – а там подивимось. Якщо це Піп Іван – полонина Лисича, на яку ми йдемо, має бути просто під ним. Тобто, зовсім близько.

І ми пішли вгору. Скоро ліс закінчився. Вибралися на голі схили. Гора виявилася все-таки Піп Іваном. На її схилі виднілася дорога. Крізь засипаний снігом ялівець подерлися на ту дорогу. І під нами, і над нами висіли хмари. І хоча ті, що під нами, трохи розійшлися, ніякої полонини видно не було. Проте, Олексій запевнив нас, що вона точно є. А на ній – теплі колиби, купи дров для пічки та всі інші можливі у Карпатах блага. А поки що можна швиденько забратися на Піп Іван. Час до заходу сонця є.

Данило залишився біля наплічників. Усі інші подерлися нагору. Шалений вітер. Іноді прозирає сонце. Схил гори – лід, вкритий невеликим шаром снігу. Хлопці полізли далеко вперед. Ми з чоловіком трохи відстали. Позаду нас дерся Жорик. Я долізла до найближчої вершини – і виявилося, що це одна з трьох вершин. Найвища – далі. На третій, найдальшій – прикордонний стовп. Туди іти не стала. Сфотографувалася тут – і полізла вниз.

Внизу мерз Данило і відходив від ауту Жорик. Він боїться висоти. Повзу, каже, вгору – і якоїсь миті розумію, що не зможу злізти. Це одна із ознак фобії. Ледь сповз донизу.

Хлопці повернулися. Почало сутеніти. На заході між темними горами й темними хмарами палала малинова смуга. Мордор з «Володаря перснів», та й годі. Олексій вказав напрям, і змерзлі Жорик з Данилом пішли прокладати дорогу. «А раптом там немає полонини? – Іди не думай, вона там. Просто йди». Ми просто йшли, доки не натрапили на свої ж сліди. Залишені ранком за пару десятків метрів від колиби. Олексій привітав нас: ми ночували там, куди так прагнули потрапити. На Лисичій полонині.

Повернулися до колиби. Принесли води. Розтопили піч. Полегшено всміхнулися. Як добре, що ця чудова колиба – саме там, куди ми йшли. Як добре, що жити нам саме тут, а не деінде. Незрозуміло було тільки, навіщо ходили на Піп Іван у повному спорядженні, із важкими наплічниками. Аттіла назвав це «подвигом абсурду». Втім, я навіть не здивувалася. У нас завжди так.

А ще виявилося, що за день ми примудрилися загубити купу речей. Данило втратив пляшку для води (а тара для води – це завжди актуально) та ніж. Мій чоловік – теж ніж. Віталік – флягу з коньяком. Олексій – ліхтарик.

Коротше, прогулялися на славу.

31 грудня. День віднайдених речей

Вранці хлопці пішли шукати дрова. А я – за водою. Джерело знаходилося хвилинах у десяти ходу в сторону Піп Івана. Набравши води, вирішила пройтися трохи далі – раптом знайду чоловіків ніж. Дуже хотілося зробити йому приємно. Він сам хотів іти шукати, але всі наполягали, що знайти його неможливо.

Буквально у кількох кроках від джерела знайшла пляшку. Подумала, що це добрий знак. Пішла далі. На тому місці, звідки ми почали підйом вгору, знайшла ніж Данила. Подумала, що це зовсім добре. Але де ж наш? Вчора чоловік сказав, що загубив його, коли ми вже піднялися на гору і ліс закінчився. Пішла на гору. Знала, що так взагалі-то робити не можна. Здогадувалася, що хлопці підуть мене шукати. Будуть лаятися. Але так же хотілося знайти той нещасний ніж...

А його не було. Я розкопувала кожну підозрілу тріщинку в снігу, кожне місце, де нібито щось чорніло. Нічого. Розстроєна, спустилася донизу. Підняла ніж Данила. «Господи, - думаю, - якщо можна, будь ласка, нехай я знайду наш ніж». Повертаю голову – і бачу, щось стирчить зі снігу. Підходжу – стрічечка. Така ж, як на моїх саморобних бахілах. Копнула під неї – дістала ніж.

Іду назад – щаслива, переповнена бажання свідчити про чудеса Господні. Назустріч мені – чоловік. Виявляється, вони бачили, що я подерлася вгору. Так і зрозуміли, що пішла шукати загублені речі. Але не вірили, що знайду.

День минув у господарських клопотах та спробах осідлати сноуборди. Тільки за вечерею згадали, що на дворі 31 грудня. Хотілося спати. Але якось навіть непристойно спати у новорічну ніч. Вирішили чекати дванадцятої години. Було тоскно. З відчаю хотіли «зустріти Новий рік» за московським часом. Потім подумали, що це зовсім уже непристойно. Дочекалися таки 00.00. Хлопнули хлопавки, запалили бенгальські вогні. І завалилися спати із чистою совістю.

1 січня. Діалоги

Не встигли ми допити ранковий чай, як за клейонкою вікна промайнули тіні. І до колиби увійшло семеро молодих хлопців. Самі з Яремче, вони вийшли минулого ранку з Ділового. Не дійшли до колиби пару сот метрів, заночували в лісі. Зранку хотіли піднятися на Піп Іван і спускатися назад, але погода видалася паскудною. Вирішили зачекати до завтра.

Нас і так уже було восьмеро у колибі на п’ятьох. Гості поставилися із розумінням, розмістилися на горищі. Накололи дров – у рахунок того, що варитимуть їсти й грітимуть чай на пічці. Ми залишили їх грітися й поратися – а самі пішли кататися на бордах. Я, правда, не каталася. Один раз стала на наші сноублейди. Впала на спину. Зняла їх і затялася більше не експериментувати. А хлопці каталися. Весь день. Із сутінками завалилися до колиби. Знеможені, попадали на ліжка. Мало не втрачаючи свідомість від утоми. Не обійшлося без жертв. Віталік пошкодив коліно.

Чай пили разом із гостями з Яремче. Роззнайомилися. Хлопці часто ходять горами, приймають участь у змаганнях. Навчаються, в основному, у Франківську. Влітку підробляють тим, що водять горами бажаючих. Було цікаво їх послухати. Мова зайшла за намети. Вони розповіли про свої – класні, всесезонні – і спитали, як у нас.

- А в нас один намет, он у них – кивають в нашу з чоловіком сторону.

- А інші як сплять? У снігу?!

- Чому у снігу. На карематах. Кладуть каремат, залазять у спальник, накриваються клейонкою чи плащ-наметом – і сплять.

Пауза. Здається, не повірили. Щоб розрядити атмосферу, питаємо:

- А як ви річку переходили? По камінню?

- Так. А ви?

- А ми вирішили убрід.

- Босоніж?!

- Та ні, у взутті...

- У взутті?!?

Публіка була трохи шокована. І я зрозуміла: ми – не туристи. Ми – дикі туристи. Дикі й небезпечні. Без наметів, без палиць для ходьби, з одним балоном газу на вісьмох та брехливим, погано працюючим GPS – і при цьому із наміром місяць стирчати в горах... Ух, які ми!..

Але ще цікавіше стало, коли мова зайшла за Київ.

- А ви були у Києві?

- Та бували пару разів?

- Ну і як вам?

- Ну як, - відповідає найбільш балакучий, - сиджу у Шевченківському РУВС...

- О-о-о!!! А як туди потрапив?!

- Так затримали на марші УПА, у 2008 році.

- О-о-о!!! Ми теж там були )))

Він підозріло приглядається:

- А я ж думаю, що десь вас бачив. Ти, – каже Данилі, – був у плащі, а ти, – це Лінуксу, – з мегафоном бігав.

- Точно-точно.

- То ви – Братство?

- Так. А ви з якої організації?

- А ми тусувалися з «Патріотом України».

Михaйло Задорнов був правий. «Україна – країна маленька, всі один одного в обличчя знають». Це ж треба – випадково зустрітися із товаришами по бійці дворічної давнини. І де зустрітися – високо в горах, на кордоні з Румунією. Хоча, не дивно. І на марш УПА, і в такі далекі гори ходять лише невиправні романтики.

Гості пішли спати – хотіли наступного дня встати рано, щоб піднятися на Піп Іван і встигнути спуститися до села. У хаті зразу стало дуже просторо. Ми заварили ще по чашці чаю. І зачепилися за ідеологічні питання. Дехто стверджував, що люди не переймаються високим через надмір комфорту. Тому слід позбавити їх комфорту та інших надмірностей (прикладом надмірностей стала чомусь кока-кола) – і вони будуть боротися за ідеали. Дехто заперечував і доводив, що одним кола не заважає боротися за ідеали, а інших позбавляй її, чи не позбавляй – однаково ніякі ідеали їх не цікавитимуть. Дискусія тривала пів ночі. Нарешті ми змусили себе лягти й замовчати. Але і вві сні я продовжувала сперечатися з опонентами. Захищаючи право кожного обирати – боротися за ідеали чи тупо ходити на роботу.

2 січня. Тінь забутого гуцула

Прокинулися до непристойного пізно. Хлопці з Яремче уже встигли піднятися на Піп Іван і спуститися назад. Вони якраз зібралися кип’ятити чай на нашій пічці, коли ми вирішили провести молебень. Неділя все-таки. Вийшовши надвір після молитви, зловила здивовані й збентежені погляди гостей. Чай пили усі разом. «Ми вам не заважали?» - спитали у яремчанських, маючи на увазі нічні дебати. «А, оці розмови про революцію та кока-колу?..» Мабуть таки заважали, якщо вони розчули і про революцію, і про колу.

Коли хлопці вийшли, ми перезирнулися та розсміялися. Уявили, що вони розповідатимуть про Братство: живуть у горах місяцями, сплять на снігу, ходять по воді, ночами сперечаються про революцію, а ранками – моляться. Так народжуються легенди.

Не встигли гості зібратися, як до колиби завітало ще одне чудо. Здалеку воно скидалося на звичайного туриста. Зблизька перше, що впало в очі – рибацькі гумові чоботи до коліна. Друге – довге волосся й борода. Третє – сухі щепки, що стирчали з бокових кишень наплічника. Декілька митей мозок обробляє інформацію і видає беззаперечне: це не турист. Незнайомець починає говорити. Усе стає на свої місця.

Новоприбулим виявився гуцул з полонини за сусідньою горою. Власне, це ми його прозвали гуцулом. Насправді на гуцула він схожий не був. Як звати, не сказав. Зате сказав, що живе тут, у горах, бо мав бурхливу молодість. Цілком можливо, просто ховається – подумали ми. Сказав, що наша колиба належить лісництву. Але дбає про неї він. Дрова, які ми знайшли в першу ночівлю тут, заготовлені ним. І зараз у нього із собою файна сокира та бензопила. Сокиру він залишив нам. Пилою повалили й розпиляли величезну суху смереку, що росла неподалік. Цих дров мало б вистачити на кілька днів. За допомогу гуцул попросив пару консерв, якусь крупу, свічку й хліба («Вріжте скибку, будь ласка, давно хліба не їв»). Спитав, чи буде хтось спускатися в село. Залишив 20 грн., попросив купити йому що-небудь з харчів. І занести разом із сокирою.

А ще сказав, що хоче рекламувати це місце. Назбирати трохи грошей, встановити у колибі вай-фай та веб-камеру. І здавати їх. Дивно було чути про вай-фай та веб-камеру від неголеного гуцула, який хтозна скільки уже не спускався із гір. Якщо вже такі люди знають такі слова - не все пропало у країні.

Попрощалися з яремчанськими. Попрощалися з гуцулом. Залишок дня присвятили катанню – хто на чому. Чоловік, за словами Олексія, «показував акробатичні фокуси» на сноублейдах. Свідчення тому – ніс, розбитий об заледенілий сніг. Хлопці уже доволі вправно справлялися з бордами. Але це не рятувало. До кінця дня жертв побільшало. Олексій підвернув ногу, Данило вдарився спиною.

На заході сонця хмари розсіялися. Вітер ущух. Небо та сніг стали рожевими. В усі боки, куди не кинеш оком, слалися гори, гори, гори. М’якими хвилями вони стікали донизу. Світ здавався безмежним, тихим і радісним тією спокійною радістю, якою світяться обличчя святих на іконах. Я довго стояла, любуючись. Насолоджуючись тишею та простором – після стількох днів вітру й туману. Потім помітила, що трохи віддалік стоїть Олексій. Підійшла до нього, подякувала за подорож. Ми постояли, обійнявшись. Він сказав: «От бачиш, а ти не хотіла йти». І я – вкотре – зрозуміла, що йти варто було. Йти варто завжди.

Стількох зірок, як було на небі тієї ночі, я не бачила ніколи в житті.

3 січня. Сонце

Остання чашка чаю на полонині Лисичій. Усе, що не з’їли – братам. У мені вирували суперечливі почуття. З одного боку, я отримала те, чого чекала від цієї подорожі. І починала нудьгувати. З іншої – було шкода залишати гори. Й розлучатися з братами. Але внизу чекали справи та зобов’язання. Треба було йти.

Останній погляд на полонину. Сонце визирає з-за Піп Івану. Це – перший сонячний день за весь тиждень. Ми з чоловіком та Жориком спускаємося до села. Те й діло зупиняємося. Фотографуємо, просто насолоджуємося краєвидами. Привали – вкрай рідкісні. На одному з них Жорик курить. І раптом, ні з того ні з сього, заявляє: «Я зараз розплачусь». – «Чого це?» - «Від краси». У мене схожі відчуття. Якби ми бачили усе це, піднімаючись, мабуть, я б не кричала, що хочу додому. А може, й добре, що не бачили. З кожним кроком і Піп Іван, і хребет, і наша полонина здаються все більш недосяжними. Якби Олексій показав, куди ми збираємося піднятися, ми вважали б його божевільним.

В обід дісталися села. Дорога, на яку ми, піднімаючись, витратили три дні, тепер зайняла у нас цілих 4 з половиною години. Чашка чаю у кафе, таксі до Рахова. Дизель до Івано-Франківська. Іще пять років назад експлуатувалися вагони, зроблені за часів Австро-угорської імперії. Я на власні очі бачила відповідні клейма під вікнами. Тепер вагони – сучасні. Але їде він так ж повільно, як і колись. Доки сонце не сіло, роздивлялися гори й ріку за вікном. Під радісні й замислуваті колядки, що їх передавало радіо.

Ми повернемося додому. Будемо насолоджуватися людською їжею, теплом, можливістю вимитися. Цілий тиждень – а то й більше – отримуватимемо несказанне задоволення. Від простих речей, яких зазвичай не помічаємо. Потім враження зітруться. У вирі буднів забудемо про гори. Про походи й пригоди взагалі. Але згодом – за кілька місяців, за півроку чи за рік – почне огортати незрозуміла тривога. Стане тоскно. Невимовно сильно, до крику, захочеться вирватися. Із буденності. Зі свого власного життя. І все розпочнеться з початку.

Інструктаж:

Туалетного паперу багато не буває. Не тільки для прямого призначення – але й щоб не мити посуд, а витирати.

На підйомах – снікерс.

Замість хліба – тонкий лаваш (із розрахунку один лаваш на одного чоловіка на день).

Замість тушонки – сало з м’ясним прошарком. Можна більше взяти, і користі більше.

Брати не стільки Мівіну, як крупи (рис, гречка, вівсянка). Можна мюслі. Багато солодкого.

Коментарі відсутні. Ваш буде першим!